среда, 9 декабря 2015 г.

"ЕНЕЇДА" КОТЛЯРЕВСЬКОГО В КАРТИНКАХ


ХТО НАМАЛЮВАВ ЕНЕЯ ПАРУБКОМ МОТОРНИМ?

Є «Енеїда» Вергілія, є – Івана Котляревського, а є – Анатолія Базилевича. До того ж, не менш цінна, ніж дві попередні. Проте не подумайте, що український художник Базилевич взявся за поетичне перо, щоб перевершити класичний античний твір або ж його не менш класичну травестію, – ні. Є така приказка: «Знай швець своє швецтво, а кравець – кравецтво». Поезії Базилевич не писав, він зробив цикл геніальних ілюстрацій до «Енеїди» Котляревського. «Подібна книга трапляється ілюстраторові тільки раз у житті», – казав художник про цей твір.

Не святі горшки ліплять
Іван Котляревський писав «Енеїду» впродовж кількох десятиліть. Анатолій Базилевич займався ілюструванням поеми дев’ять років. До нього за це нелегке завдання брався не один український художник. Однак такої монументальної праці, за яку взявся Базилевич, – створити понад сотню живих, неординарних ілюстрацій, – не було.
Базилевич досягнув того, що його ілюстрації стали самостійним твором мистецтва, і для переважної більшості асоціюються з героями «Енеїди».
А почалося все так. У 1959 році Анатолій Базилевич отримав від видавництва «Дніпро» пропозицію виконати ілюстрації до подарункового видання «Енеїди». Зрозуміла річ, братися до справи непідготованим – одразу прирікати себе на провал. Тож художник заходився ознайомлюватися з історією й звичаями Стародавньої Греції та Риму й культурою та побутом України ХVII – XVIII ст. Чимало придалася в цьому випадкова знахідка – присвячений козацтву альбом, виданий у 1900 році. Він містив передмову історика й великого знавця Запорізької Січі Дмитра Яворницького, який, між іншим, консультував художника Іллю Рєпіна під час роботи над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». У пригоді стала також оригінальна колекція самого Базилевича – український старовинний одяг, посуд, предмети побуту, зброя.
Наступним етапом стала робота над макетом книги. Спершу планувалося створити невеличкі за розміром ілюстрації і розмістити їх безпосередньо в тексті. Базилевич виконав замальовки, розташував на відведених місцях і… зрозумів, що треба все перероблювати. Надто крихітні ілюстрації губилися й не могли передати ні розгонистого гумору, ані масштабної величі «Енеїди».
Невдала спроба теж приносить свою користь. Художник кардинально змінив підхід – виніс зображення на окрему сторінку, збільшив малюнки й розмістив їх на правій стороні розгорту. Так Базилевич підкреслив, що власну розповідь у зображеннях веде паралельно до поетичного тексту. Другий і третій – остаточний – макети книги були розроблені в 1963 році. Тоді ж вдалося знайти основні композиційні рішення ілюстрацій. Та до того, як останній з малюнків буде завершено, лишалося ще чотири роки…
Як «Енеїді» ілюстрації малювалися
Розгорніть «Енеїду», про­ілюстровану Анатолієм Базилевичем, – і ви будете вражені легкістю, невимушеністю, а в той же час об’ємністю та промовистістю малюнків. Складається враження, ніби вони створювалися на раз-два: розчерк, кілька ліній, три штрихи – й ілюстрація готова. До того ж яка! Виразно передані людські постаті в найскладніших положеннях і ракурсах, обличчя відображають найтонші прояви міміки. Щоб цього досягнути, художник доклав неабияких зусиль – за кожним лаконічним малюнком лежить стільки копіткої роботи, що й уявити собі важко.
Деякі художники при ілюструванні творів покладаються передусім на власну уяву. Анатолію Базилевичу, за його словами, ближчий інший підхід – не відступати від джерела. І не менш важливою є робота з натурою та пошук у житті типажів, які за своєю зовнішністю максимально наближаються до літературного героя.

Художник був настільки перейнятий ілюстраціями, що думав про них невідступно. Приміром, Базилевичу ніяк не давалася композиція малюнку до перших рядків «Енеїди»: "Еней був парубок моторний/ І хлопець хоч куди козак…" Текст підказував, що і загальна композиція, і постать героя мають бути експресивні, рухомі. Художник спробував один варіант, другий, проте нічого путнього не вийшло. Одного разу вночі композиція… приснилася Базилевичу. Він підхопився, зробив начерк – і саме таке вирішення бачимо зараз на одній із перших сторінок книги.
Гра під назвою: впізнай себе!
Натурників митець шукав особ­ливо прискіпливо. Переважно – серед своїх колег-художників. Найскладніше було знайти прототип для головного героя поеми. «Енейдався мені не відразу. Здається, усе потрібне на місці, а на аркуші чогось не вистачає. Спочатку позував Віталій Кравченко. Ніби усе підходило, проте щось невловимо відрізняло його від образу, що склався в моїй уяві. Тоді звернувся до Володимира Івановича Юрчишина. Попросив його відпустити вуса. Юрчишин, хоч зроду їх не носив, погодився на такий експеримент зі своєю зовнішністю. А потім добросовісно «відпрацював Енеєм» упродовж кількох років», – оповідав Анатолій Базилевич.
Прототипом Турна теж став художник – Юрій Северин. Дідона ж працювала у керамічній майстерні та «в миру» звалася Людмилою. Зевесом виявився колишній працівник «Метробуду» Павло Кардашевський. Попри поважний вік (під 90 років), він мав веселу вдачу, атлетичну будову й завидну фізичну силу, тому придався художникові ще й для створення образу Вулкана.
Ілюстрація, що зображує рай, мальована в стилі шаржу і відсилає до реальних людей – Базилевич одягнув у тоги та шаровари своїх друзів і колег, та й себе, між іншим, також послав до раю. От як про це пише дослідник Володимир Могильовський: «Щось весело розповідає художник Володимир Милько скульпторові Михайлові Декерменджі, обійнявши його за плечі. Поруч жваво жестикулює Віктор Адамкевич у дискусії з мистецтвознавцем Анатолієм Шпаком. Ховає усмішку у вуса Іван Тихий. Скульптор Віктор Гречаник знімає з дерева кільце ковбаси, а живописець Анатолій Пламеницький перебирає струни лютні».
Як анекдот переказують, що для пекла ілюстратор «Енеїди» теж добирав персонажів прискіпливо. Зокрема, наче є портретна схожість із бюрократами і працівниками установ, що перешкоджали у чомусь Базилевичу. Художник це заперечував і доводив свою неупередженість тим, що намалював у пеклі й себе власною персоною: «Робота затягувалася, видавці нервували, натури не вистачало. От і довелося самому роздягнутися й стати перед дзеркалом у позі грішника».
Нащадок козака і велика дуля
«Енеїда», проілюстрована Ана­толієм Базилевичем, вийшла з друку 1968 року – незадовго до свят­кування двохсотліття Івана Кот­ляревського. Художникові вдалися не лише комічні чи сатиричні сцени, але й ілюстрації до описів баталій чи напружені, драматичні ситуації. Більш ніж сто тридцять пружних контурних малюнків, потужно підсвічених кількома кольорами, вдало передають усю палітру українського життя: під дотепно підмічених сцен типу сварки Юнони та Венери до трагічних картин, – як, приміром, скорбота матері вбитого Евріала. В одному з інтерв’ю Анатолій Базилевич висловив припущення, що таке особливе чуття українського-козацького духу йому передалося від прадіда по материній лінії, полтавського козака Чемериці.
Одне тільки дивує: як совєцька цензура прогавила таку велику дулю в себе під носом у той час, коли гайки на всьому українському після нетривалої «відлиги» знову закручувалися – навіть із подвоєним завзяттям?
Віта Левицька

среда, 21 октября 2015 г.

БИТВА СІРКА ПРОТИ ТАТАР НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Це ядро від козацької гармати переверне всю істрію нашого міста. Знайдене сьогодні біля ДК Комінтерна. Виходить що битва з татарами Сірка була від нинішнього старого мосту до самого Придніпровська де встановлений камінь?

воскресенье, 11 октября 2015 г.

БОЙОВІ СОКИРИ


























Сокира вікінгів, знайдена на півострові Ютландія, Данія. Х ст. (Національний музей, Копенгаген).
Бойові сокири у різних народів

1. Двохлезна європейська бойова сокира. Початок XVI в.
2. Обрядова сокира норвезького селянина. 1610 р.
3. Берг барда, церемоніальна сокира німецького шахтовласника. Кінець XVII ст.
4. Ножевидна індійська сокира
5. Індійська бойова сокира, один з багатьох різновидів із плато Чхота-Нагпур
6. Індійська бойова сокира з плато Чхота-Нагпур.

Індо-перська бойова сокира
Франциска
Бойовий молоток - чекан
Келеп
Бойова сокира  дволезна
Бойова сокира та келеп
Індіанські томагавки
Назви
Європа
Китай
Алебарда
Бердиш
Совня
Косар
Bardiche (бердиш)
Poleaxe voulge (вуж)
Glaive (глефа)
Fauchard (осадний ніж)
Glaive-guisarme (глефа-гизарма)
Halberd (алебарда)
Guisarme (гизарма)
Bill (косар)
Royal apear (королівський спис)
Юэ, Фу (одноручна сокира)
Дадао (великий меч, великий ніж)
Цзи, Холянь, Хогоу
(серп/крюк з полуменево-видним лезом)
Сокира
Топірець
Балта
Валашка
Hand axe (ручна сокира)
Hatchet (топірець)
Battle axe (бойова сокира)
Pole axe (топірець на жердині)
Юэ (сокира)
Дафу (дворучна сокира)
Фу (одноручна сокира)
Пернач
Шестопер
Mace (булава)Цзянь
Чекан
Клевець
War hammer (бойовий молот)
Military pick (військова кирка)
Dagger-axe (сокира-кинжал)
Гe (клевець)
У стародавніх сокир держаки були прямими. Дійти такого висновку дозволяють не тільки рідкісні археологічні знахідки і кам’яні сокири сучасних відсталих племен, а й скошені леза всіх стародавніх сокир (від кам’яних до залізних з наварним сталевим лезом), які були у вжитку у Київській Русі з Х століття. Коли лезо скошене в бік держака, напрям удару буде косий. Відповідно, лінія, на якій розташований центр удару, перетнеться з віссю держака. На підставі цієї закономірності і визначалася довжина держаків. В епоху вікінгів сокири із широким лезом не кувалися в силу нерозвиненості металургії, так що сокирами цього часу вважалися т.зв. бородовидні сокири, що відрізняються від сокир більшою масою і подовженим униз на 2-3 пальці лезом. Застосовувалися бойові сокири переважно на півночі, у лісовій зоні, де не могла розгорнутися кіннота. До речі, бойові сокири застосовувалися і вершниками — це був полегшений варіант алебарди з трохи зміщеним до краю центром ваги. Широколезні сокири на зразок алебарди мали довгу рукоять і були строго дворучними, оскільки важили пристойно. На кінці рукояті нерідко робився набалдашник, призначений для кращого утримання в руці. В епоху хрестових походів, коли освоєння виробництва дозволило витягати лезо з трикутника в півмісяць на ніжці, сокири стали ширшими, і сокирою тепер стали називати виріб, у якого ширина леза більше загальної довжини. Пізніше, у XIII-XIV століттях, алебарда перетворюється в бердиш, стрілецьку зброю. Назва відбувається, імовірно, від німецького слова «barda» (вар. «brada»\ «barta»\«helmbarte») у значенні «широколеза сокира» — до речі, зайвий доказ на користь назви «алебарда».Велика вага бойових сокир забезпечувала відмінну пробивну силу, але не завжди була зручною. Отже, бойова сокира до XI століття нараховує кілька основних різновидів:
сокири (алебарди) — сокири із широким лезом, насаджені на рукоятку довжиною до 1 метра. Нерідко алебарда мала ще і мечоподібний наконечник (у Європі - гизарма). Не виключено, що саме наявність наконечника відрізняла її від сокири.
клевці — сокири з трикутним лезом, що віддалено нагадує кинджал, нерідко з ребристою поверхнею. Нанесені ними рани практично не гоїлися;
чекани — якась подоба кирки, сокири з вузьким витягнутим лезом, призначені для пробивання збруї за рахунок малої площі ударної поверхні.
Техніка роботи бойовими сокирами відрізнялася для окремих видів. По офіційній бійцівській класифікації ця зброя відноситься до полуторного, тобто сокири трималися як однієї, так і двома руками, усе залежало від розмірів обуха, сокирища і сили воїна. На гарному доспіху сокира звичайно тупиться. Абстрактної ж переваги жоден з перерахованих вище зразків не дає - вони лише здатні вести бій на дистанції більшій, ніж меч, але меншій, ніж спис. Загальна проблема усієї "суперзброї" така, що при великій вазі пробивна здатність росте за рахунок можливості довго вести бій. Бердиш, будучи в першу чергу підпіркою для пищалі, не перевищував 1,2 м до обуха. Алебарда звичайно мала загальну довжину в людський ріст, так що на ратище приходилося близько 1,5 м. Однак, згідно з відомими даними, на пробивну здатність довжина сокирища прямо не впливає - тільки форма і розмір бойової частини. Звичайно границя між ними проходить по довжині леза, точніше - по відношенню довжини леза до загальної довжини сокири. Але це співвідношення для різних часів різне. Тому більшість бойових сокир за всіх часів мали дуже скромну вагу в кілька сот грам (без врахування ратища). Зрештою, навіть розрекламована як суперзброя датська бойова сокира насправді не перевищувала габаритів сучасної теслярської сокири з трикутним лезом, хіба що була на пару сантиметрів довшою. Як показує практика, довжина сокирища залежить від способу застосування. Топорик-чекан вершника, керований одною рукою, не перевищує довжини руки. Топорик-франциска для метання був ще коротшим. Франциска для рубання і датська бойова сокира, що походить від неї, із трикутним лезом насаджувалися на метрової довжини сокирище, оскільки передбачали рубання як однією, так і двома руками.
Звлізний  вік
Європа
Київська Русь
Київська Русь
Холодна зброя українських козаківhttp://geology.lnu.edu.ua/phis_geo/fourman/Bartky/Sokyry_nations.htm

Черненко: Історії з реставрацією

Черненко: Історії з реставрацією: Истории с реставрацией. ИСТОРИИ С РЕСТАВРАЦИЕЙ o_e_chernenko November 4th, 19:13 Розрита могила . Т.ШЕВЧЕНКО Несколько лет назад ко ...

среда, 30 сентября 2015 г.

КОПАНЕ З КАМ'ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО










БИТВА ЗА КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ У СЕРПНІ 1672 РОКУ(читайте також про турецький порядок у місті, і ще про битву за місто, і ще)
У серпні 1672 року, після майже двотижневої оборони потужна фортеця Кам'янця-Подільського капітулювала перед армією Магомета IV. Пропонуємо узагальнений опис перебігу битви за Кам'янець-Подільський.
Висловлюємо вдячність професору Валерію СЕПАНКОВУ
за допомогу, надану під час підготовки даного матеріалу.
1. Приготування Османської імперії до війни з Польщею.
Маючи достатньо підстав рахуватись з українським військом, в кінці 60-х років XVII століття турки вирішили знову шукати спільну мову з гетьманом Петром ДОРОШЕНКОМ.